Як це відчувається
Вона вже кілька тижнів ні з ким про це не говорила.
Після переїзду подруги, які казали, що підтримуватимуть зв’язок, перестали телефонувати. Нове місто здавалося залою очікування. Вона зареєструвалася, бо їй не було чого втрачати.
Її напарниця не була психотерапевткою. Не була соціальною працівницею. Просто людиною, яка щовівторка ввечері з’являлася з чашкою чаю і без жодного плану.
Вони говорили про все й ні про що. Про погоду. Про невдалу страву за рецептом. Про співбесіду, яка пройшла ще гірше. Іноді вони просто сиділи разом на відеозв’язку, кожна займалася своїм, але не була сама.

Через шість місяців вона сама сказала: це місто нарешті здавалося їй місцем, де вона живе, а не місцем, де вона застрягла.
Усі історії поєднують досвід різних людей. Вони відображають реальні переживання, але не дають змоги впізнати конкретних осіб.

